Краще померти так, ніж наркоманом Ч.2

Останній дюйм

”Залиш його, – говорили Ользі вже не тільки фахівці з боротьби з наркоманією, але і її друзі, – ти бачиш, йому ніщо не допоможе.”

– Після ”Нахшона” у мене дійсно опустилися руки, наступні три роки син постійно вживав наркотики, він вже перестав бути схожим на людину. Я шукала лікарів за кордоном – дзвонила доктору Назаралиеву до Киргизії, але лікування в нього коштувало 6000 доларів і під його ім’ям до того часу було відкрито вже стільки клінік, що було невідомо, де і кого він лікує сам. І тоді мені на очі потрапила газета зі статтею про доктора Василенко із Запоріжжя, у статті було написано, яке важке лікування проходять у нього наркомани, що він лікує їх електрошоком, сеансами гіпнозу – я зважилася подзвонити, мені сказали, що лікування у них коштує 2000 доларів, я зібрала ці гроші і ми з сином вирішили їхати. Взяла квитки – і за тиждень до польоту син потрапляє до в’язниці: він вкрав телефон з машини і попався. Прокурор загрожував йому піврічним ув’язненням, тиждень до суду син просидів у в’язниці – суд відбувся за день до того, як нам треба було відлітати. На цьому суді вирішувалося, посадять сина у в’язницю або відпустять на лікування. Спасибі судді, вона дала йому шанс, випустивши під заставу в 30.000 шекелів, взявши з мене розписку, що через три тижні він повернеться на наступне засідання суду. Повертаємося ми додому з цього засідання суду – не доходячи до нашого під’їзду син каже мені: ”Зараз повернуся” – і пропадає. На всю ніч. Нам у 8 ранку виходити з дому, а сина немає. Ніхто з нас в цю ніч не лягав, вранці я вже готова була йти до судді і говорити, що син пропав, що лікуватися він не поїхав і щоб його забрали до в’язниці. Саша з’явився в 7 ранку, в несвідомому стані. О 8 ранку ми вже їхали в аеропорт, в літак його, на щастя, пустили.

– Мама, тут мене вилікують, – сказав мені Саша, як тільки побачив доктора.

Саша вважався безперспективним пацієнтом, – згадує про цю зустріч доктор Василенко.

– Він уже пройшов численні етапи лікування і повністю зневірився в успіхові, був налаштований вкрай негативно, чекав, що над ним будуть проводити чергові експерименти, які йому ніяк не допоможуть, – з ним було складно працювати.

– До хлопців там ставилися як до хворих людей, а не як до сміття, яке слід викинути, – продовжує Ольга. – Там навіть дико було подумати, що ці лікарі та медсестри можуть порадити мені викинути мого сина за двері, там його лікували: щоранку обхід лікаря, крапельниці – по п’ять штук на день, повне обстеження внутрішніх органів і залежно від цього – лікування.

У кожного хворого була окрема кімната, з кожним обов’язково повинна була знаходитися мама або хтось з членів його сім’ї – у кожній кімнаті було по два-три ліжка. Їли ми в кімнаті, хлопці перетиналися рідко, рідко вели звичні розмови про наркотики. І їх там лікували.

– Я не відчував себе наркоманом в Україні, – згадує своє лікування в Запоріжжі Антон.

– Там до нас ставилися як до хворих людей.

Психологи не повертали нас у минуле – перші кілька разів ми говорили про наше життя з наркотиками, а потім усі бесіди були про майбутнє. Розмови з психологом тривали по півтори години – ніхто з них на годинник не дивився і не ставився до бесід з нами як до роботи.

Ранок починався з крапельниць, антидоти та препарати, які очищують організм. Потім приходила сестра і робила два-три зміцнювальних укола. Потім сніданок – кожен їв у своїй кімнаті. Потім акупунктура, мануальна терапія, лазерна терапія – хто на що скаржився, тому те і лікували. Потім випливала страшна процедура – електрошок – незабутнє відчуття. Зуби стукають як швейна машинка, в очах зайчики, а потім в голові тиша і спокій. На електрошок я йшов першим, тому що крики і виття тих, хто його проходив, винести було важко.

Потім я йшов у спортзал, мама сиділа з іншими мамами і сестрами хворих. Потім ми обідали, потім – за бажанням – масаж і дихальна гімнастика. Після цього наступав час психолога – до мене приходив Євген Рувімович, покійний вже, світла йому пам’ять, дуже добра й розумна людина, він мені так допоміг. Потім вечірній прийом вітамінів, вечеря і пізнім вечором – сеанси гіпнозу. Багато впадали на них в транс, непритомніли, звивалися на підлозі і не пам’ятали, що з ними відбувалося. Я все пам’ятав. Віталій Іванович викликав у нас огиду до наркотиків і до себе як до наркоманів – не жалість до своїх страждань, до себе як до жертви наркотику, а фізичну відразу до себе – наркомана- дуже багатьох рвало на цих сеансах. У мене півроку після лікування залишався цей умовний рефлекс: коли наставала 10 вечора – година сеансу гіпнозу в Україні – у мене в горлі починалися спазми, важкий кашель, ніби мене нудило.

Давати наркотик гуманно, лікувати – жорстоко

– Методи лікування у нас суперстрессові, шокові, жорстокі, – розповідає про свій метод доктор Віталій Василенко, засновник запорізької клініки реабілітації наркоманів.

– В Ізраїлі і в країнах, де поширена гуманна психотерапія, ці методи неможливі. Але я переконаний, з наркоманом не потрібно бути гуманним, тому що це – не людина. Якими б вони не були до наркотиків, почавши їх вживати, всі вони стають однаковими, як солдатики з однаковим набором якостей: егоїзм, бездушність, брехливість, жорстокість.

Поширений в Ізраїлі метод замісної терапії – коли наркоманам дають найсильніший наркотик метадон, я не приймаю – медатонових наркоманів лікувати набагато важче і довше, ніж героїнових. Вони навіть виглядають по-іншому, пухкі, з незагоєними ранами по всьому тілу, постійно хворі через знижений імунітет.

– Я починав як психіатр, лікував психічні захворювання, – розповідає про себе доктор Василенко, – але розуміти, що хвороби ці невиліковні і хворий, якому вчора стало краще, завтра може повернутися в найтяжчий стан, – для мене було нестерпно. Потім довгий час я працював наркологом, успішно лікував алкоголіків, до тих пір поки – 18 років тому – до мене не звернувся хворий наркоманією. Він пообіцяв, що ляже на рейки, якщо я не візьмуся його лікувати, і я взявся. Нещодавно цей хлопець приїжджав до нас у клініку з дружиною і дітьми – проходив курс позбавлення від куріння.

Мій метод лікування побудований на імперативному навіюванні, що наркотик – це біль, страждання, смерть.

Наркоман вводиться в транс (іноді ми вводимо хворого і в предпсихотичний стан, в залежності від стадії лікування), в цьому стані ми закладаємо надсильну домінанту: наркотик – це біль, і наркоман корчиться від болю, наркотик – це муки, і людина їх реально відчуває, наркотик – це смерть, і пацієнт відчуває наближення смерті, серце його майже зупиняється – це тваринний, смертельний страх. На цих сеансах з хворими може трапитися все – конвульсії, епілептичні судоми, не описані раніше медициною стани випадання з реальності. У цьому стані у мозок можна закласти найсильнішу домінанту – наркоман просто забуде, для чого потрібен наркотик, що таке ”прихід” і ”кайф”. Зате залишається страх перед наркотиком, від якого наркоман тепер буде в паніці тікати.

– Скільки наркоманів одужують?

– Половина наших пацієнтів. Коли ми беремо на лікування тільки тих, хто дійсно хоче вилікуватися, – успіх доходить до 80 %. І у нас немає такого поняття, як трирічна або п’ятирічна ремісія, немає поняття ”колишній наркоман”, від якого всі чекають чергового зриву, – наші пацієнти стають здоровими повноцінними людьми, які ніколи більше не повинні вживати наркотики. І кожен випадок невдачі для нас – це життєва трагедія.

– І все ж таки у пацієнтів вашої клініки зриви бувають?

– Наприкінці лікування, коли залежність від наркотиків повністю стерта з мозку хворого, ми вводимо йому сироватку, несумісну з вживанням навіть мікродоз наркотиків. Ми довго пояснюємо всю небезпеку цього кодування, розповідаємо, вселяє, що вживання наркотиків призведе до смерті після нашого кодування, робимо пробний експеримент – вводимо хворому мікродозу наркотику в реанімаційній палаті… Зриви бувають – приблизно в 4% випадків, і завжди це відбувається у стані алкогольного сп’яніння, коли знижена критичність і почуття небезпеки.

Іноді вони гинуть

– Кілька наших пацієнтів загинули, прийнявши наркотик під час дії сироватки. Двоє з них – ізраїльтяни. І ще один наш пацієнт – ізраїльтянин залишився паралізованим після вживання наркотиків …

Це жахлива трагедія. Мама одного із загиблих пацієнтів – а він був єдиною дитиною в сім’ї – на дев’ятий день після його смерті прийшла до нас, принесла цукерки, печиво. Пом’янути хлопчика. І сказала нам:

”Ми з батьком вирішили, що краще померти так, ніж наркоманом”.

Наркоманія – це навіть не хвороба, це гірше, це – рак душі, він вбиває одного, а метастази дає на всю сім’ю – мати, батько, бабуся, брати і сестри перестають жити, наркоман вбиває своїх близьких, він перетворює на наркоманів своїх братів і сестер, батько привчає до наркотиків сина…

Ніхто з батьків не поставив нам у провину смерть їхньої дитини. Дружини і матері, які присутні з хворими на всіх процедурах, просять мене проводити сеанси жорсткіше й агресивніше, навіть тоді, коли я вже фізично не справляюся, коли мені важко.

– Як ви ставитеся до інших методів лікування – лікарів Назаралиева, Довженка?

– Коли цими методами лікували самі Назаралієв і Довженко, результати були прекрасними. Але це унікальні підходи, якими не можуть опанувати навіть їхні учні, які, самі не бажаючи того, дискредитують методи. Тому в нашій клініці доктора Василенко лікування наркоманії гіпнозом веду саме я, доктор Василенко. Тому за 18 років існування нашої клініки через нас пройшли всього 1300 пацієнтів, що дуже небагато, з них близько сотні ізраїльтян – ми працюємо три місяці без вихідних, потім місяць відпочиваємо, відновлюємо сили…

Залишається зауважити, що, звичайно, метод Василенко аж ніяк не є ”єдиним” або ”єдино правильним”.

Просто у кожного свій шлях лікування від наркоманії, і ніколи немає гарантії, що величезні гроші, які ви викладаєте на те, щоб врятувати від цього ”раку душі” близьку вам людину, що не будуть витрачені даремно. По суті, є лише один вірний засіб від наркоманії – прищепити вашим дітям огиду і презирство до наркотиків перш, ніж вони почнуть їх приймати. Щоб вони відсахнулися, як від прокаженого, від будь-кого, хто запропонує їм ”дозу”.

”Російський ізраїльтянин”, 05.06.2006