Краще померти так, ніж наркоманом Ч.1

Про те, що її двадцятирічний син – наркоман, Ольга дізналася від нього самого: разом з дружиною Сашко прийшов до мами і розказав про те, що приховував більше року. Довше приховувати було не можна – він вже крав речі батьків дружини, не працював, не міг обходитися без наркотиків. Дружина залишила Сашу у мами і повернулася до себе, у своє здорове і нормальне життя, а життя Сашкової сім’ї на цьому закінчилося – почався кошмар.

– Мені стало страшно, – згадує Ольга першу реакцію на Сашкове зізнання, – але я не уявляла собі і тисячної частки того жаху, з яким мені доведеться зіткнутися. Я згадала, що бачила десятки оголошень в газетах про те, що наркоманія виліковується за один – два дні, і була впевнена, що швидко вилікую сина. Сашко хотів лікуватися – він був згоден на все – їхати в будь-яке місто, здавати нескінченні аналізи, проходити довгі співбесіди, чекати місяцями – тільки б позбутися цього.

Етапами

Ольга активно взялася за лікування сина – першим етапом на цьому, такому довгому, болісному і дорогому шляху, стала вельми відома, широко розрекламована клініка в Тель-Авіві.

– Мені обіцяли, що вже завтра мені повернуть сина практично здоровим. Лікування полягало в тому, що наркоману переливають кров, очищають її від наркотиків і людина, на їх думку, одужує. Коштувало це дводенне лікування 6000 шекелів. Кров Саші, звичайно, очистили, але проблема наркоманів не в крові, а в голові, де за один день змінити що-небудь неможливо. І коли ми принесли Сашу буквально на руках додому після цього лікування, він, хитаючись, вийшов з дому і пішов за дозою.

Не допомогли і рекомендовані нам таблетки ”налтріксон”, на які я витрачала 700 шекелів на місяць. Після них не повинно було відчуватися задоволення від наркотику – але Саша прийняв всього кілька таблеток, потім він їх викидав або тільки робив вигляд, що п’є – вживати наркотики таблетки йому нітрохи не заважали.

Наступним етапом стала державна клініка для наркоманів в Яффо. Майже два місяці ми проходили ”іспити” для вступу в клініку. Саша здавав десятки аналізів, витримував багаторазові бесіди з психологами, які повинні були дати свій висновок… Як весь цей час живе наркоман, для якого кожен день може стати останнім, як тримається його сім’я – нікого не хвилювало.

Нарешті його прийняли, коштувало це нам 1500 шекелів. Відвідувати Сашу мені не дозволяли – клініка закрита, але тільки для відвідувачів. А наркомани, якщо хочуть, можуть вийти в будь-який момент. На п’ятий день він і вийшов – пішов з клініки пішки в суботу. Але пішов не додому – в Ашкелон, а до Петах-Тікви, до мого далекого родича, у якого ніколи раніше не бував (як він його знайшов, ніколи не зрозумію) – просити гроші. Через пару днів Саша захотів повернутися назад у клініку, але його вже не взяли – умови лікування такі, що якщо раз зриваєшся, другого шансу тобі не дадуть і назад не приймуть.

Третім етапом стала приватна клініка, розташована в прекрасному мальовничому місці, зараз цієї клініки вже немає. Від мене вимагали розписку про те, що я не заперечую, що Сашу будуть тримати силою. Працівники клініки приїхали за ним, змусили його розписатися в тому, що він не проти лікування, – насправді це був документ про те, що якщо він втече, вони відповідальності не несуть. Я заплатила три з половиною тисячі за п’ять днів, які Саша пробув у цьому Едемі. На п’ятий день він пішов, повернутися в рай було вже не можна – назад занепалих наркоманів вони не приймали.

Ми йшли далі – поїхали до Хайфи, у ще одну державну клініку, ще раз я заплатила півтори тисячі шекелів. Знову пішли співбесіди, аналізи, розмови по душам з психологом – про що можна говорити з наркоманом? ”Це останній твій шанс”, – сказала я Сашкові, і він відповів: ”Навіть якщо всі підуть, я залишуся…” Він пішов на п’ятий день, взявши заздалегідь 150 шекелів, які я обов’язково повинна була для нього залишити в клініці – наркоманам дозволялося брати ці гроші. Багато їх брали і кидали лікування.

Останнім і дуже дорогим (суму я вже боюся назвати – чоловік не знає про всі мої витрати на порятунок Саші) етапом нашого ходіння по муках була ще одна тель-авівська клініка, названа на честь одного з біблійних персонажів.

У винайманій трикімнатній квартирі я залишила Сашу лікарям, вже на другий день я зателефонувала, і мені сказали, що Саша вийшов погуляти. Ця клініка з лікування наркоманів перебувала в центрі старої ”Таха Мерказ” – центру поширення наркотиків і скупчення наркоманів Ізраїлю. Пізніше я дізналася, що вже на другий день Саша продав на ”Тахані Мерказ” свій перстень і щоденні його прогулянки супроводжувалися прийомом наркотиків, після чого він повертався і ночував у клініці – і так протягом усіх двох тижнів ”лікування”.

Через два тижні працівники клініки сказали мені, що Саші набагато краще, він поправився, і відправили його додому. Повернувся Саша в тому ж неосудному стані, в якому я віддавала його в клініку.

На всі мої претензії працівники клініки говорили, що Саша сам не хоче лікуватися, і в цьому випадку вони безсилі, та й які у мене могли бути претензії – як і у всіх інших клініках, першим ділом я підписалася під документом, що ніякої відповідальності за Сашу клініка не несе.

Після цієї невдачі у мене просто опустилися руки – не залишилося не тільки сил і грошей – витратила і зайняла скрізь і всюди, де можна, – але і лікарень, де могли б вилікувати Сашу.

Тепер я думала і мріяла тільки про одне: щоб Саша помер або щоб померла я – щоб скінчилися муки …

Викиньте старого, непотрібного наркомана

– Я дивилася на Антона, коли він спав, і уявляла собі, як я беру подушку, тихо накриваю його голову і … все закінчується. А потім щось роблю з собою – і ми обидва рятуємося з цього кошмару – і я, і він.

Це говорить Людмила, мама Антона, веселого і процвітаючого в усьому хлопця, яким він був до 28 років. А в 28 на дні народження друга він спробував героїн.

– Одного разу син захворів, лежав вдома і було йому дуже погано, – згадує Людмила. – Я не розуміла, що відбувається, – температури немає, а його всього трясе. Коли йому стало зовсім погано, він мені зізнався, що це не грип, а абстиненція…

В організації з боротьби з наркоманією, куди я відразу ж звернулася, мені дали слушну пораду – викинь його з дому, наркомани повинні опуститися на дно, зворотній шлях до нормального, здорового життя лежить звідти. Але я не могла, я навіть давала йому гроші на наркотики – він все одно їх узяв би сам – вкрав у мене чи пограбував би когось на вулиці.

– Я просила допомоги у відділі мерії по боротьбі з наркоманією, і у соцпрацівників у нашому районі, – каже Ольга. – Єдина порада, яку я чула від усіх них, і не один раз – викиньте його на вулицю, у нього не залишиться вибору, окрім як лікуватися. Та я й викинула б – я б все зробила, що могло б йому допомогти, але ж він не йшов – я його додому не пускаю, а він у під’їзді лежить, спить на бетоні, сусідів лякає …

Легкий грип і смертельна хвороба???

– Життя моє тоді було на підйомі, – розповідає Антон. – Я добре заробляв, працював у двох місцях, знімав квартиру з друзями в Тель-Авіві, все і всі навколо були прекрасні.

Якось один мій друг запропонував мені спробувати наркотик, я відповів йому, що якщо він хоче зберегти мою дружбу, нехай зав’язує, а якщо він мені запропонує ще раз, кістки йому переламаю. Більше він мені не пропонував. Зате я дізнався, що ще кілька моїх найближчих друзів пробували наркотики. І нічого – залишалися моїми друзями, так я став терпиміше ставитися до наркотиків і на дні народження мого друга погодився вколотися героїном. Своїх відчуттів я тоді не зрозумів. Спробував ще раз, щоб зрозуміти, через що весь цей ажіотаж навколо наркоти. Вдруге сподобалося більше, щоб остаточно зрозуміти, про які відчуття йде мова, я уколовся і втретє, щоб закріпити успіх, знадобився четвертий. А на п’ятий день, коли я вже не збирався колотися далі, я прокинувся з сильним нежитем, з болями в спині і в ногах. Я здивувався, де це я міг застудитися, подзвонив на роботу, сказав, що захворів на грип і на роботу не прийду. Подзвонив другові, розповів про те, що захворів, і друг мені сказав, що у нього ті ж відчуття, ми разом подивуватися тому, де нас могло протягти, і попрощалися. Я подзвонив іншому товаришу, поскаржився йому на хворобу, а хлопець мені каже: ”Так це ти підсів”. Я не повірив: ”Гаразд, кажу, грип у мене, всі симптоми”. А друг каже: ”Зараз ми це перевіримо”. Приїхав, привіз з собою грам героїну, укололися ми, і мій грип як рукою зняло – в секунду пройшли всі симптоми, пройшов біль, повернулася радість життя.

У мене було три друга. Один, який спробував з нами героїн в перший раз, вже на другий день припинив з нами всі відносини, не відповідав на дзвінки, не дзвонив сам – і наркотики вживати не став. Той, який мені запропонував наркотик першим, зараз у в’язниці – я не підтримую з ним стосунків.

Другий, на чиєму дні народження я спробував наркотик, відсидів у в’язниці, пройшов різні етапи лікування і, слава богу, зміг кинути.

А мій товариш, який доглядав за мною як за дитиною в клініці з лікування наркоманів, через 10 днів після лікування помер від передозування.

А у нас сьогодні ”грас”, а у вас?

– Півроку я чекав, поки мене візьмуть на лікування в державну клініку, – продовжує Антон. – Мене так і не прийняли – я, мабуть, сам не був остаточно готовий кинути наркотики, а значить був нелегким пацієнтом, з яким не хотіли зв’язуватися.

Так я потрапив у приватну клініку. Нас було семеро в одній кімнаті, перші три дні без наркотиків я лежав майже без свідомості – нічого не пам’ятаю, за мною доглядав мій земляк, хлопець з Баку, приносив мені воду, накривав ковдрою, розмовляв з мамою.

Коли я прийшов в себе – почалося ”лікування”. О сьомій ранку нас піднімали, ми снідали і в 9 ранку вже всі сиділи у дворику під сонцем і весь день вели звичайні для наркоманів розмови про те, як було добре, коли ми ”рухалися”, і як погано зараз. Вдень нам давали якісь таблетки, які саме – не пояснювали. А ввечері були розмови в групі анонімних наркоманів. Іноді зустрічі групи проходили в місті, але я туди не ходив – по дорозі таких, як я, завжди чекали бариги і дилери, багато зривалися і брали у них наркотики, тому вже не поверталися.

Але і зустрічі групи в нашій клініці теж були небезпечні, на мою думку. Ми постійно копалися в нашому минулому, від якого всі ми хотіли піти, для чого і прийшли до клініки, згадували найважчі і травматичні моменти, згадували все погане, що ми робили як наркомани, кого скривдили. А у всіх нас нерви тоді були оголені, почуття провини було нестерпним – багато збігали з клініки і поверталися до наркотиків тільки для того, щоб заглушити це почуття провини. Провокував нас до зривів і хлопець – бедуїн, який пропонував нам наркотики. Як я зараз розумію, він ліг в клініку, щоб убити двох зайців: і самому підлікуватися, здоров’я і працездатність поправити, і розширити свою клієнтуру – він був наркодилером. Ніхто з моїх знайомих під час лікування наркотики не купував, але коли я вийшов – тримався ще два тижні, а потім подзвонив цьому бедуїнові.

”Ти наркоман, ти – ніщо, ти – сміття, і скоро тебе взагалі не буде” – це втовкмачували нам у лікарнях, постійно у всіх бесідах, повертаючи нас до минулого. Я і відчував себе наркоманом і поводився відповідно.

”Російський ізраїльтянин”, 05.06.2006