Немає наркотику – немає смерті. І хай живе любов!

Для відомого запорізького психотерапевта Віталія Василенка, який вже більше 10 років за своєю оригінальною методикою виліковує «найбезнадійніших» наркоманів, листи- сповіді з висловленням подяки за знову дароване життя від своїх колишніх пацієнтів – не рідкість. Вони приходять десятками з різних міст і країн. Але два листи, які ми хочемо сьогодні опублікувати, мають для нього особливу цінність. Два життя, ледь не обірвалися на самому злеті. Дві долі, які чудесним чином переплелися, відродивши надію, любов, щастя…

Лист перший

«… Починав я, як і більшість: захотілося дізнатися, який кайф отримують люди від героїну. «Тільки раз, і тільки спробувати», – казав я собі. Ну і спробував на свою голову.

З першого разу очікуваного кайфу не зловив. І знаючі люди швиденько пояснили: «Не розкуштував». Повторив – сподобалося. Найцікавіше: спочатку я тільки нюхав наркотик і був абсолютно впевнений, що ніколи не сяду на голку. Господи, як я помилявся! Вже через два місяці я був рабом голки. Пам’ятаю, прокинувся вранці, руки – ноги ломить, нудить, весь липкий від поту. Зробив укол – все пройшло. Ось тоді-то і зрозумів: я повністю підпорядкований героїну. Потрібно рятуватися, але як? Я знайшов у собі мужність і все розповів батькам …

Потрапив до лікарні. Там все ніби добре. Але в голові відчуття потреби наркотичного кайфу не минало, навпаки, ставало все сильнішим. Сам себе обманюючи, вирішив: один -єдиний, останній раз уколюсь – від цього знову на голку не сяду. А виявилося, що більше одного разу і не потрібно…

Знову полон! Один день схожий на інший – тільки героїн, він і батько, і мати, і кохана. Доза все росла, і в результаті мені були потрібні вже 1 -1,5 грами на добу. Батьки не впізнавали мене, та й я їх теж. Помітив лише якось після дводенної перерви, що і мати, і батько стали майже зовсім сивими. Але все забувалося і втрачало сенс, як тільки я бачив порошок і шприц. Я позбувся всього: друзів, подруг, поважного до себе ставлення. Я втратив віру в свої сили. Нарешті, ми з батьками вирішили зробити так. Я позбавляюсь від фізичної залежності, а потім їду – туди, де наркотики будуть практично недоступними. Я поїхав за кордон, в одну з мусульманських країн, де за вживання наркотиків дуже суворо карають. Там я пробув 4 місяці – до наркотиків і близько не підходив. Але вже через кілька днів після повернення знову уколовся. І мені стало страшно. Невже знову? Краще вже передозувати і померти – не мучитися самому і не мучити інших.

У цей самий час, на моє щастя, батьки і дізналися про лікарню в Запоріжжі, де, за словами очевидців, доктор Василенко просто чудеса творить. Само собою, я вже не вірив ні в що – після двох наркоклінік і широко відомого наркоцентру. Але мені дуже хотілося кинути колотися, і я вирішив: їдемо, а там – будь що буде.

Не буду описувати в подробицях, через що я пройшов під час лікування і що відчував. Скажу тільки, що чутка нітрохи не перебільшує талант доктора Василенко. Вже після перших сеансів гіпнозу я раптом чітко зрозумів, що наркотики – це не для мене, є і без них життя, і життя прекрасне – з істинною, а не уявною радістю, любов’ю, дружбою. Я пройшов повний курс лікування, і моя свідомість очистилася – вона вже не пам’ятає, що таке наркотичний кайф. Зате з’явився непробивний блок, який наче стереже мене, відкидаючи будь-який наркотик – від банальної травички до героїну.

У лікарні я зустрів багато хлопців з тими ж проблемами, що були в мене. Всі вони повернулися до нормального життя. І насамперед тому, що дуже хотіли цього. Тепер у мене багато нових друзів з різних міст.

Зараз я знаю, впевнений – назад дороги у мене немає. Адже це помилковий шлях – через біль, страждання близьких. А людині, яка мене витягнула з смертельного виру, я дуже вдячний і зі свого боку обіцяю, що постараюся донести його слова до тих, хто поки ще стоїть на хибному шляху, але щиро бажає вирватися з наркотичного пекла.»

Володимир. Москва.

Лист другий

«Знаєте, я мучилася півтора року і думала, що порятунку немає. Вранці прокидалася і йшла красти (по дрібниці, звичайно) або виносила щось з дому на продаж і їхала, як кажуть, «раскумаритись»…

Я завжди прагнула бути дуже незалежною та вільною людиною. Та й наркотики спробувала «для незалежності». А виявилося, що розгубила все – і свободу, і гордість, перетворившись на зомбі, безсловесну рабиню наркотику. На «ширку» я була готова проміняти і батьків, і друзів, і любов.

Я місяцями не жила вдома, ошивалась серед собі подібних. І в рідкісні хвилини просвітління відчувала, що гину остаточно, але як врятуватися, не знала. За прикладом багатьох знайомих думала, що «це» неможливо вилікувати і з наркотиком я повінчана на все життя – дуже коротке, адже наркомани довго не живуть. А так хотілось мати сім’ю, дітей, нормальне людське щастя. І дуже не хотілося вмирати! Це бажання і привело мене в Запоріжжя.

Лікар, який працює тут у звичайній міській лікарні і допомагає нам, наркоманам, не зробити останній крок у прірву, на мою думку, має дар від природи і від Бога. Спасибі йому за те, що знову повернув нам людський вигляд і віру в себе.

Величезну роль в одужанні зіграла і та атмосфера доброзичливості, розуміння, яка панує в лікарні. Тут я зустріла багато прекрасних людей і дуже рада цьому.

Зараз я абсолютно здорова і вважаю, що той страшний відрізок життя, коли я жила з наркоманами, мною закреслений і викинутий назавжди. Повернення до цього не буде, як би не складалася моя подальша доля.»

Ольга. Новокузнецьк.

Щаслива розв’язка

– Володя та Ольга, – розповідає Віталій Василенко, – лікувалися у мене в одній групі, тут же і познайомилися. А після закінчення курсу лікування роз’їхалися по домівках – в різні міста. Пройшов приблизно рік, а то й більше. І раптом дзвінок від батьків Володі: «Дорогий Віталій Іванович! У нас радість: Володя і Оля – теж ваша колишня пацієнтка – вирішили одружитися. Вони просто чудова пара. Тепер ми сподіваємося і до онуків дожити, про що вже й не мріяли. Запрошуємо вас і весь медперсонал на весілля. Адже саме завдяки вам в наші сім’ї повернулося щастя… »

На весілля нам потрапити не вдалося – сила-силенна роботи. Але в самий день одруження я подзвонив, щоб привітати молодих. Адже в моїй практиці таке вперше. Однак я здивувався ще більше, коли телефонну трубку стали по черзі брати і інші мої колишні пацієнти. Виявляється, багато хто з них, познайомившись у нашій лікарні, потім підтримують дружні стосунки. І хоча живуть у різних містах (а тепер і країнах), переписуються, передзвонюються, зустрічаються. Ось так і на весілля злетілися з різних куточків Росії та України. І всі, слава Богу, здорові, а про наркотики навіть чути нічого не хочуть…

Користуючись нагодою, хочу ще раз привітати Володимира і Ольгу з одруженням. Я щиро радий за них і бажаю молодій сім’ї взаєморозуміння, щастя і гарних здорових дітей. Нехай все найстрашніше, що було в їх житті, назавжди залишиться в минулому, і нехай здійсняться всі заповітні мрії.

Підготувала Світлана ШКАРУПА.

“Комсомольська правда” 13 листопада 1999 рік