Костянтин (32 роки)

Все починалося в глибокій юності, коли особливо безкарно пройшла перша сигарета. Хотілося здаватися дорослим, вірніше, я так думав, що якщо буду курити, я буду виглядати по-дорослому (і це в 12 років). Майже відразу ж за сигаретами почав пробувати спиртні напої. Звичайно ж тиск з боку батьків був, але я думав, що вони розуміють. Час проводив в оточенні старших хлопців, які вже не парилися, що їм скажуть на їх поведінку. Після горілки була трава. Вживав її в будь-якому вигляді, від косяка до різних каш і молочін. Дихав клеєм якийсь проміжок часу, потім дійшов до ширки. Запропонував друг, який розповів як це добре. Спробував – сподобалося. Спочатку все було під контролем, я завжди думав, що ніколи не залізу в торбу, як зробили мої товариші, мене ніколи не кумарило, і вони своєрідно заздрили. Мені все подобалося і влаштовувало, поки не сів плотняк. Я зрозумів, що сам вже не впораюся, почав звертатися до лікарень. Мене возили спочатку по різних клініках, і я ніби як цього хотів. Але як тільки я повертався, майже відразу починав знову вживати. Але вже з більшими оборотами. Кожен раз я думав, що знову зможу контролювати себе, і завжди я переоцінював свої можливості. Наркотик брав гору над моїми почуттями. Я йшов до нього як під гіпнозом, от треба і все тут, наче невідома сила керувала мною. Я не замислювався над тим, що одного разу не буває. Завжди так починалося – так я разок, та другий, а там дивишся, вже намалювалася величезна жопа, і знову бажання кинути. Рідні та близькі вірити в мене вже не хотіли, та й сил боротися за мене у них не було. Сенс боротися з людиною, у якого одна мета – вжити та обдурити. Загалом йшло все погано, поки не дізнався про клініку, де можна пройти абсолютно нове та настандартне лікування наркоманії, про клініку Василенко від друзів, з якими не так вже давно труїв свій організм. Вони дали мені зрозуміти, що реально можна жити по-іншому, якщо буде присутнє бажання. І ось я тут пройшов лікування. Я розумію, що нові мізки вставити неможливо, і стерти з пам'яті те, що було неможливо, доведеться жити з цим до кінця. Тут, я вважаю, з боку лікарів зроблено все, щоб людина почала вірити в себе, подивився на речі іншими очима і зробив вибір, до чого прагнути. Особисто я хочу прожити решту свого життя гідно, а не плазувати перед цим нікчемою, ім'я якому – наркотик. Йде боротьба за життя, а не за смерть. Всім величезне спасибі. Як добре, що ви є!