Глава про ілюзорність свідомості, про відсутність критики свого стану і непереносимості критики зі сторони, про безвір'я та марновірство.

Важлива ознака співзалежності - «сімейний секрет». Найближчі до алкоголіка (наркомана) люди бувають засліплені вимогами особистої лояльності та страхом перед громадським осудом алкоголізму (наркоманії). Алкоголік вимагає не виносити сміття з хати. Рідні та близькі йдуть на повідку у хвороби, приховують від оточуючих те, що приховати неможливо. Але вираз «не виносити сміття з хати» для цього випадку абсолютно не підходить. Таке «сміття», як алкоголізм і наркоманія, треба не просто виносити, а вимітати, виганяти з хати батогами та ломаками, в три шиї, виставляти на показ, на загальне обговорення і засудження.

Як би не так! Через страх втратити близьку людину, через страх тимчасового розриву відносин з хімічно залежним, співзалежні йдуть на повідку у хвороби. Проблема ховається від оточуючих, не обговорюється з родичами і друзями, не обговорюється з начальниками на роботі чоловіка (сина), не обговорюється навіть з лікарем психіатром - наркологом! Намагаючись зберегти обличчя благополучної сім'ї, співзалежні починають брехати. Це життя у брехні. Брехати доводиться всім. Брехати доводиться дітям - тато прийшов п'яний, тому що на роботі втомився. Та не тому, а тому що хворий на хронічний алкоголізм і ухиляється від лікування - скажіть чесно. Брехати доводиться начальнику на роботі чоловіка - він на роботу не вийде, тому що грибами отруївся. Та не грибами, а горілкою! Скажіть чесно! Брехати доводиться друзям, рідним. Нарешті, брехати доводиться самій собі. Алкоголік обманює сам себе. Але це ще півбіди. Біда в тому, що він обдурив і заплутав своїх рідних і близьких. Наприклад, він переконав свою дружину, що гірше не буде, що з часом він одумається і зможе випивати помаленьку. Він напустив туману, пояснивши, що його пияцтво не позначається на здоров'ї дітей, дружини і батьків. Він спекулює на почуттях дружини і батьків, шантажуючи їх тим, що якщо вони не будуть миритися з його пияцтвом, то втратять сина, чоловіка, годувальника. Він довів усім, що його лікувати марно, і, поки сам не захоче, пити не кине. Дружина і батьки починають обманювати себе в тому ж. Страждають і мучаться поруч з п'яницею років п'ять чи сім, приносячи в жертву своє здоров'я і благополуччя дітей, до тих пір, поки їх життя не перетвориться на справжнє пекло, поки воно не розкриє обман і не змусить побачити, що король на справді - голий.

Але лікувати цю істоту, що вже втратила залишки здоров'я та людську подобу, буде вже пізно. Ось тоді вже вони й викинуть його на смітник... А поки свідомість співзалежних ілюзорна. Вони живуть у світі ілюзій (як і алкоголіки). Вони бачать тільки те, що хотять бачити, чують тільки те, що хотять почути. Їх уявлення про події далекі від реальності. Співзалежні не можуть мислити тверезо, розсудливо. Роками вони, як загіпнотизовані, повторюють одні й ті ж помилки і ніяк не можуть зробити правильних висновків. Роками вони наступають на одні й ті ж граблі. Згадайте - три улюблені ролі співзалежних: роль рятувальника, роль праведного переслідувача і роль жертви - замість того, щоб радіти життю, бути щасливими, займатися задоволенням своїх потреб, своїм особистісним зростанням.

Між тим шлях вирішення проблеми дуже простий. Досить співзалежним звернутися до будь-якої родини, де немає алкоголізму та наркоманії і запитати, як би вони вчинили на їх місці. І вони почують ті ж самі рекомендації, що і у лікаря. Можливо, іншими, міцнішими словами, але значення їх залишиться теі ж саме. Жінка на прийомі каже: «Добре їм давати поради, але ж вони не були на моєму місці». Так от, вони не були на вашому місці саме тому, що вони мислять і чинять інакше, не так, як ви, а тверезо, реально і правильно.

Мама пацієнта розповідає: «Всі ваші рекомендації мені вже знайомі. Так саме мені радять вчинити по відношенню до сина мій чоловік і моя донька. Але я так не роблю, тому що мені шкода сина». А батькові сина не шкода? А сестрі брата не шкода? І лікар теж садист? Виходить, що всі навкруги жорстокі і безсердечні люди, а одна мама жаліслива? В російській мові слова жаліти і любити - близькі за змістом. Це майже синоніми, а раніше вони і були синонімами. Не казали: «Вона його любить». Казали: «Вона його шкодує». Це і є та сама велика любов, яка називається - співзалежність, що призвела до хвороби у сина і тепер не дає їй згаснути. Насправді мати шкодує НЕ сина, а його хворобу. До сина, до його здорової частини особистості, як і до доньки, до чоловіка, та й до себе самої вона жалості не проявляє. Зовсім заплуталася й осліпла від своєї великої любові.

У запущених випадках доходить до абсурду. Поведінка співзалежних стає схожою на поведінку психічно хворих людей. Наведу приклад. На прийомі мати наркомана розповідає: «Мій син по підвалах з друзями колеться наркотиками. Вони ж там один шприц по колу пускають. Вони ж один одного СНІДом або гепатитом заразять. Так там же буде міліцейська облава, і його в тюрму посадять. Щоб сина захистити від цих страшних наслідків, я йому сказала - приводь свою компанію до нас додому і коліться у нас вдома. Зараз син приводить додому наркоманів. На кухні вони варять наркотики. А я збігаю в аптеку, принесу разові шприци, роздам, і вони колються під моїм контролем». Це поведінка психічно нездорової людини. Звичайно, все це мама робить з на добро. Вона сама не бачить, що своїми руками заштовхує сина в могилу. Те ж саме буває в сім'ї алкоголіка, коли дружина або мати бігають для нього в магазин за пивом або горілкою. Результати такої поведінки передбачити неважко. Хвороба прогресуватиме. У кращому випадку він загине сам, в гіршому - відведе за собою в могилу ще одне або кілька життів.

Прогноз для такої сім'ї теж несприятливий. Життя у брехні веде до ізоляції і деградації сім'ї, а в результаті - до її розпаду.

Через низьку самооцінку співзалежні можуть постійно критикувати себе, але не переносять, коли їх критикують інші. У цьому випадку вони стають самовпевненими, обуреними, гнівними. Співзалежний - це «невіруючий Фома». Він не вірить нікому і нічому. Співзалежні матері не вірять у те, що виростили сина розумним, сильним і гарним, не вірять у те, що він і сам, без допомоги матусі, здатний впоратися не тільки зі своєю хворобою, але і взагалі з будь-якими труднощами в житті. Співзалежні не вірять родичам і друзям, які радять вчинити так, як рекомендує і лікар, не вірять фахівцям. Коли мова йде про шляхи вирішення проблеми, з'являється самовпевненість: «Це не допоможе», «Я так вже пробувала», «Від цього буде тільки гірше», «Я його краще знаю». Співзалежні не вірять самі собі, не вірять своїм здоровим імпульсам, не вірять у те, що здатні змінити ситуацію на краще.

За великим рахунком, співзалежні не вірять в Бога. Повірити в Бога означає прийняти смиренність, змиритися з тим, що є речі, які ми не можемо змінити. Якщо я не можу змусити чоловіка (сина) жити тверезо, тоді можу відсторонитися і молитися про його здоров'я. А Бог допоможе йому впоратися з хворобою. Повірити в Бога означає довіритися божому провидінню. Бог любить усіх нас і мого сина (чоловіка) любить не менше, аніж мене. Одже, Бог допоможе йому, спільно з лікарем, впоратися з хворобою. Не я буду піклуватись про чоловіка (сина), а Бог про нього подбає. Не я врятую чоловіка (сина), а Бог його врятує. А я буду молитися за його здоров'я ... але не більше!

З іншого боку, патологічна смиренність і бездіяльність співзалежних, коли стає зовсім не під силу, може змінюватися екстремальними діями і марновірством. Вони можуть спохопитися і почати «лікувати по фотографії», звертатися до чаклунів, знахарів, підсипати в кашу заговорені травички, пропонують випити «заряджену» воду або горілку. Але хвороба прогресує, і екстремальні дії знову змінюються бездіяльністю співзалежних. Вони воліють плисти за течією, терпіти і чекати, коли все саме по собі «розсмокчеться», замість того, щоб змінити себе і своє ставлення до цієї проблеми і отримати результат - тверезість - в намічені спільно з лікарем терміни.