Глава про те, як співзалежні перекладають відповідальність за свої помилки на іншого і заперечують наявність проблем у себе.

Помічаючи, що всі їхні дії неефективні, співзалежні починають шукати винного і перекладають відповідальність за власні помилки і невдачі на плечі хімічно залежної людини. Все починається з формулювання проблеми, як у цьому листі матері алкоголіка.

«Мій син страшно п'є. Жити тверезо не хоче. Від лікування відмовляється, тому що в лікування не вірить. Спочатку намагалися лікувати, але його вистачало тільки на короткий час. Дружина його вигнала. Живе зі мною, ніде не працює. Моє життя стає просто нестерпним! Підкажіть, що робити?»

Перше бажання - пустити сльозу і поспівчувати. Син - безсовісний. Невістка - негідниця. Лікарі - пройдисвіти. Доля - лиходійка. Як не пожаліти нещасну маму?

А якщо не піддатися першому почуттю і поглянути на цю ситуацію з іншого боку? Мова в листі йде про рідного сина, за долю якого відповідає саме мама. Що, якщо прочитати рядки листа, перекладеного з неврастенічної мови засмучених емоцій на суху й безпристрасну мову достовірних фактів і об'єктивності? Що, якщо прочитати листа через призму особистої материнської відповідальності?

Ось що ми почуємо в цьому випадку: в результаті моїх завідомо недостатніх дій син спився і опустився. Я і зараз дозволяю моєму синові страшно пити. Він не хоче жити тверезо, тому що я наводжу чистоту в будинку, перу його речі та плачу за квартиру. Він не хоче жити тверезо, тому що я перебуваю рабинею при його хворобі. Від лікування він відмовляється, тому що я на цьому не особливо і наполягаю. Прошу боязко і принижено, а як рикне, так я знову його починаю сповивати, няньчити і гладити по голівці. Тільки б дитятко не кричало, не плакало. Спочатку намагалися лікувати, але я не доводила курс лікування до кінця і після першої його чарки опускала руки, зневірялася, відмовлялася від подальшої співпраці з лікарем. Не хотіла виконувати його рекомендації, тому що вважала, що я краще знаю свого сина, що він і сам одумається з часом. А зараз я хочу, аби якийсь чарівник махнув чарівною паличкою та за п'ять хвилин виправив все те, що я створила за десятиліття. Але нехай він все зробить сам і не вимагає від мене, щоб я пальцем поворушила для сина, щоб я теж щось змінювала у своєму життєвому устрої.

Прочитаємо ми такі одкровення, і якось розхочеться співчувати цій жінці. А можливо, достатньо потурати болючим пристрастям сина?! Можливо, варто йому показати, що материнська любов буває не тільки м'якою, як пухова перина, але і жорсткою, суворою, як нари тюремного карцера?

Повернути його до нормального життя ще не піздно, якщо у нього залишилося хоча б 20 % психічного здоров'я, якщо мати готова суворо і беззастережно виконати всі рекомендації лікаря, якщо дійсно хоче зробити все можливе для порятунку життя найближчої людини.

Співзалежність - це дзеркальне відображення алкоголізму та наркоманії. Як при хімічній залежності людина заперечує проблему: «Я не алкоголік», «Я не дуже багато п'ю», так і співзалежні щосили наполегливо заперечують проблему. Тому що сховати голову під ковдру, зробити вигляд, що нічого особливого не відбувається, набагато легше, ніж взяти відповідальність за події в родині на свої плечі і змінити свою поведінку, визнавши власні помилки.

Заперечення хвороби починається з самого початку. Сім'я алкоголіка в середньому лише через 5 років після появи явних свідчень його патологічної пристрасті визнає, що в будинку живе алкоголік. Ще два роки вони тягнуть з тим, аби звернутися за допомогою. Але навіть коли доходить до лікування у фахівця, співзалежні не бажають визнавати свою роль в картині хвороби, свої помилки і відмовляються від співпраці з лікарем, вважаючи за краще міняти лікарів як рукавички або пливти за течією. У цьому завзятому запереченні фактів членами сім'ї є своя логіка. Співзалежні намагаються справити «потрібне» враження на оточуючих, намагаються зберегти фасад благополучної сім'ї. При зверненні в наркологічний кабінет співзалежні часто кажуть: «Мій чоловік (син) не алкоголік, але ви його полікуйте». - «Навіщо ж його лікувати, якщо він здоровий і у нього немає алкоголізму?»

Але навіть коли хвороба чоловіка (сина) стає очевидною для всіх оточуючих, співзалежні продовжують заперечувати свою роль в картині цієї хвороби. На запрошення побувати на лекції про співзалежність вони відмовляються: «Я і так все знаю. Навіщо мені йти до лікаря, я ж не п'ю? Він п'є, от ви його і лікуйте, а я здорова!» Що ж, якщо ви і так все знаєте, то вас можна привітати - ваш чоловік (син) вже живе тверезо і щасливо і ви щасливі поряд з ним. Якщо ж не так, якщо він п'є по-страшному, то ви багато чого про себе не знаєте, але можете дізнатися, звернувшись до фахівця. А якщо ви здорові, як стверджуєте, тоді чому сльози на очах, чому ночі безсонні, чому нерви не в порядку, артеріальний тиск підвищений, валідол в кишені? Одже, і ви нездорові. Одже, ви так само потребуєте допомоги лікаря. Але при співзалежності потрібна допомога не у вигляді ліків, а у вигляді рекомендацій фахівця. Прийміть цю допомогу, і радість звільнення від пороку сторицею відшкодує всі ваші позбавлення і витрати!

На жаль! Співзалежні проявляють справжню завзятість у відстоюванні своїх помилкових поглядів під час зустрічей з черговим наркологом, захищаючи, по суті, існуючий стан речей (читайте - хвороба). Іншого лікаря вони знаходять дуже легко, але рекомендації фахівців однакові. А ось де хімічно залежний знайде собі іншу дружину чи матір? У такій позиції співзалежних врятувати його може лише диво, лише рідкісний збіг обставин: якщо криза в його житті (на роботі, в сім'ї, зі здоров'ям) станеться тоді, коли у нього ще достатньо ресурсів для одужання (головний мозок ще не сильно зруйнований алкоголем або іншими наркотиками), якщо через кризу він захоче жити тверезо всім серцем, всією душею, і якщо саме в цей момент він отримає адекватну медичну допомогу. На жаль, таке везіння - річ малоймовірна, і людей, що гинуть від психоактивних речовин значно більше.