Механізми психологічного захисту під час лікування

У лікуванні наркоманії найбільш складним і важковиліковним є подолання психологічної залежності від психоактивної речовини. Мужньо переносячи явища абстиненції, пацієнти наполегливо просять надалі «вибити наркотик з голови», «забути кайф», описуючи це як болісніші стани.

Подоланню цієї залежності заважають механізми психологічного захисту, що підсвідомо формуються та фактично є видом пристосувальної реакції індивіда. Найбільш часто вживаним варіантом цього захисту є «витіснення», яке зумовлює своєрідну «забудькуватість» негативних сторін вживання наркотику і пов'язаних з цим фактів асоціальної поведінки. Комплексна методика, застосована нами в Центрі лікування наркоманій (Центральна лікарня Жовтневого району, м. Запоріжжя), стрижнем якої є авторитарний варіант групового навіювання, спрямована на актуалізацію всього негативного, що привносить в життя пацієнта психоактивна речовина (В.І.Васіленко, Патент України 45030А від 26.02.01 р). Активно використовується посилення стану страху, тривоги, болі, переживання «загибелі від наркотику». Так долаються захисні механізми пацієнта, які є засобами самообману і спотворюють або заперечують сприйняття реальності. Щоденні сеанси навіювання проводяться з наростанням сили впливу, що формує огиду і навіть «агресію до наркотику», і сприяє більш стійкому ефекту.

Виникають наступні проблеми під час лікування:

Холотропне дихання та резистенція

Перешкодою для проходження всіх «матриць» були неприємні фізичні відчуття і психологічні спогади. На фізичному рівні це судоми м'язів обличчя і зведення кистей рук. У процесі дихання виникали видіння з минулого «наркоманського життя» з актуалізацією негативних епізодів життя. Часто в цей період пацієнт припиняв дихання і намагався встати і піти.

Подолання даних труднощів реалізовувалося в індивідуальній психотерапевтичній роботі. Необхідним було пояснення активної самостійної роботи протягом цього психотерапевтичного методу. Важливою представлялася інформація про можливі негативні відчуття і психологічні феномени з обов'язковим продовженням дихання для їх подолання.

В окремих випадках холотропне дихання уявлялося як метод - панацея від усіх проблем і залежностей. Формувалася це думка в результаті появи відчуття легкості, ейфорії, психологічного комфорту на перших сеансах в класичному його варіанті. Небезпека подібних міркувань у тому, що в наступних сеансах психотерапії пацієнти намагалися повторити подібний ефект, ігноруючи всі інші складові процесу лікування. Особливо насторожуючими були висловлювання типу - «це ще кращий засіб, ніж наркотики». Застереження лікаря, що подібні відчуття лише один з етапів (матриць) методики, що вимагають контролю фахівця і не замінюють інших компонентів комплексної терапії, дозволяли реально оцінювати феномени, що відбувались.

Співзалежні супроводжуючі та резистенція

Черговою проблемою впродовж лікування були прояви співзалежності у осіб, що супроводжували пацієнта. Явища гіперопіки, надмірної турботи формували конфлікт як з людьми, що проходять курс лікування, так і труднощі в контакті з медичним персоналом в розумінні етапів терапії. Це, як правило, батьки (або дружини і чоловіки) що вимагають надмірного медикаментозного лікування протягом перших десяти днів і підтримують подібні прохання самих пацієнтів.

Ці особи вимагали тривалої етапної групової та індивідуальної психологічної роботи по усвідомленню і подоланню співзалежності. Найбільш важко піддавалася переосмисленню позиція типу: «Це ж мій хворий син (дочка), я не можу не піклуватися про нього (неї)». У процесі подальшого лікування важко долаються надмірні форми контролю близькими за якісним проходженням всіх процедур пацієнтом як гарантії результату всього курсу. Фактично ж це було прихованою формою залишку недовіри як до пацієнта, так і до ефективності всієї програми при ігноруванні самостійної активності хворого.

У деяких випадках рідні повністю недовіряли можливості дійсного ефекту від лікування, це розповідалося самому хворому і всьому персоналу, будучи постійним грунтом для конфліктів і потенційного зриву. Ще важче ситуація складалася, коли супроводжуюча особа не мала впливу на хворого, або була цілком підпорядкована йому. У таких випадках лікарі центру наполягали на приїзді не просто знайомого або родича, а близької людини, здатної позитивно допомагати в процесі лікування. У рідкісних випадках допускалося навіть продовження терапії самостійно.

Методи боротьби з резистентністю пацієнтів

В якості подолання резистентності ефективним було поєднання сугестії з одночасним впливом на зорові, слухові, нюхові й смакові аналізатори. На великому екрані телевізора в цей час транслювалися найбільш неприємні фізичні наслідки вживання психоактивних речовин (кахексія, гниють руки і ноги, флегмони в місцях ін'єкцій). Сеанс потенційований моделюванням запаху гниття, оцту, дериватів канабісу, алкоголю. Періодично в порожнину рота вводилося індиферентна речовина для формування фізичного відчуття нудоти і блювоти, закріплюючи це суперстрессовим навіюванням. В цей же час проводилася добірка асинхронних звукових тонів і використання декількох записів мови різними мовами, що дозволяло швидше вводити пацієнтів у стан зміненої свідомості. Подібна комплексна суггестивна дія в період сеансу проводилась послідовно чотирма психотерапевтами без пауз і перерв. Психотерапевтичний вплив проводився з наростаючим емоційним напруженням і супроводжувався кинестетичним відчуттями. Закріплювався сформований ефект під час «електрорезонансної терапії», коли відчуття болю і страждання, у вигляді условнорефлекторної реакції, шляхом навіювання проектувалося на минулий період наркотизації і стереотипу життя.

Своєрідною підготовкою до сеансів суперстрессової директивної психотерапії було проведення холотропного дихання. Проте ефективність подібного методу у пацієнтів була різною. Недостатньо результативним він зустрічався при позиції хворого «лікуйте мене». У даній мотивації мінімальною відзначалася власна активність і проведення дихання супроводжувалося лише формальною присутністю на процедурі. Це виявлялося навіть у поведінці пацієнта: поза з руками за головою і постійне спостереження за лікарем та іншими хворими; прихід з подушкою і відразу поворот на бік з приведеними під обличчя руками; демонстративне розташування на животі вниз обличчям. Зустрічалося відволікання на будь-які зовнішні подразники: поворот сусіда або зміна його ритму дихання; спроба допомоги ритмічному диханню лікарем; зміна звучності і активності музичного супроводу. Подібна поведінка зустрічалася і при недовірі до проведеного сеансу.